Велосипеды в Бельгии

Велипед в Бельгії – це необхідність. Сідати на велосипед виходячи з дому майже так само звично, як надягати черевики. На велосипедах тут всі – і студенти, і домогосподарки, і діти, і пенсионери і бізнеследі. Не звжаючи на вік, стать, одяг, пору року, погоду – всі крутять педалі. Містечко наше невелике, дорожне кільце всього 2.5 кілометра. Майже все, що поза кільцем, як би вже й приміська зона, там свої назви і своя географія. Велосипед його використовують для абсолютно всіх переміщень – на роботу, на паті, в магазин і просто на прогулянку.

Велосипедів тут майже стільки само, скільки жителів. Біля кожного будинку стоїть один чи два, поряд запарковано ще пара, під кожним рестораном стоїть десяток, а іноді зустрічаються велопарковки, де їх може біти від десятка до декількох сотень. Особливо в цьому плані вирізняються вокзали – велоперковки тут двох, або іноді і трьо-поверхові, велосипеди навалені буквально купами, один на одний, їх тут тисячі! І я навіть не уявляю, якою археологією займаються ті хазяєва, що полишили байк давно. А ще цього року під центральною площею відкрили підземний велопаркінг. Тут всі новітні технології, електронний квиток, спеціальні підйомники і тітонька за комп’ютером.

Всі велосипеди в місті – для міста. Це в нас що не байк, то крутий маунтейн, бо навіть у місті у нас можна натрапити на багнюку по коліна, ну й схили в нас ого-го. Я на своєму ровіре почуваюся іноді як на крутому джипі. А тут своя специфіка. Рідко зустрінеш навіть пермикач швидкостей, а про амортизацію взагалі ніхто й не чув. Є байки місцевого виробництва, є й китайського, є виробники з іменем типу Trek чи Giant, однак всі вони будуть міськими. За тиждень я вже вивчив ті три місьця в околицях готелю, де стоять гірські велосипеди, і один такий бачив в ресторані. Це й все.

Догляд байків – то не для всіх, і тим більш не для тутешніх, тому з усіх боків чути лязгання і скрипіння – це старі натружені велосипеди несуть їх хазяїв по справах. Байки стоять на вулиці, на них капає дощ і сніг, а от чого – вологості в Бельгії більш ніж достатньо. Іноді байки просто лежать на вулиці – і ніхто не приходить їм на допомогу, підняти. Іноді буває, що велосипед стоїть з вісімкою. Не такою, щоб на міліметр, а колесо вигнуто, наче по ньому стрибали скажені ведмеді в цирку. Хазіїн пришпилив коня до парковки і пішов, а бак так і іржавіє…

Цікаво, що байки тут не копієчні. Найдешевший сіті-байк місцевого виробництва коштує від 400 євро і до нескінченності. Тому наші украхнські ціни досить помірні, і 600-700 баксів за байк – то не так вже й багато. Я ще не розпитував про велосипедний секонд-хенд, може там можна купити велосипед задешево. При цьому байки постійно крадуть. Всі кажуть, що варто тільки лишити байк на вулиці – і всьо, ледь відвернешся і його немає, ворюжки тануть в повітрі разом з байком. Однак тим не менш байки все одно всі лишають на вулиці і навіть не пристібують до опори – тільки фіксують замком колеса, шоб не їхав. Тут навіть замки є спеціально вбудовані в велосипед, нічого возити не треба. Однак при цьому ті дійсно дорогі велосипеди, що я бачив, стояли собі спокійно на вулиці. Можливо не все так погано, однак за сві велосспед я все ж таки переживатиму.

Велосипедний рух тут сильно відрізняється від київського. Насамперед наявністю велосипедних доріжок майже на всіх вулицях, а перед світлофорами наперед машин винесено спеціальне місце для зупинки велосипедистів. Для велосипедистів є окремі світлофори і окремі знаки, за якими треба слідкувати. Багато вулиць тут односторонні і для велосипедного руху, а їздити тротуаром заборонено. За порушення правил – якщо спіймають – можуть пожурити, оштрафувати на 50 євро чи навіть відбрати реальні автомобільні права, але останнє відбувається як виключення і за їзду в нетверезому стані. Велосипед має приоритет перед машинами, тому тебе пропускають. Це поки що сильно збиває мене з пантелику, бо ще не пройшла київська звичка моніторувати всі машини навкруги і намагатися пропустити всі, які можливо пропустити. Ну і остання складність пов’язана як це не дивно з самими велосипедами. Їх тут багато, вони усюди, вони їдуть на зустріч, обганяють, виринають з бокових вулиць, вони не уступать дорогу, і їх потрібно постійно пильнувати. Відверто кажучи, я не знаю, як буду їздити в Києві, коли звикну до місцевих правил.

Однак місцеві не сильно переймаються рухом, їдуть хто як попало. По середині вулиць – якщо це не кільцева автострада, звичайно – парами і трійками, повертають наліво перед самим носом автомобілів. Деякі іздять по вулицях не тримаючись за кермо. Відгрівають руки в кишенях чи поправляють шалика. Бачив одного товариша, який маневруючи на бруківці, в одній руці тримав величезну авоську з супермаркета, і іншою поправляв піджака.

Сьогодні нарешті перший з мого приїзду соняшний день – і я вирішив провести його в седлі. На півдні від міста є ліс Хаверлє, куди я й направив свої колеса, а по дорозі відвідав ще й кампус місцевого університета. Ліс густий до того, що пролізти в хащі дуже складно, якщо не захопити з собою мачете. Однак при цьому прокладено доріжки і навіть є карта всього дісового масиву, який, до речі, площею більший за Левен. Я спочатку не зрозумів, навіщо карт – три. А потім виявилося, що на одній мапі намальовано маршрути для велосипедів, на іншій для пішоходів, і на третій – для кінних прогулянок. Ну і на кожному повороті відповідний маркер – сюди велосипедом, сюди конями, а сюди не можна, це для пішоходів. Доріжки гарні, тільки ті, що для конячок, з багнюкою. Я на одну помилково заїхав – ледь виліз потім з величезної калюжі по коліна. Їду й думаю – а як тут з грибами-ягодами? Не можна ж хбирати, оно й знак стоїть – в хащу не лізь. Однак потім побічив чоловіка з цілим відром грибів. Оце тепер думаю, треба буде й собі пошукати якось.



Обід велосипедиста

В лісі вирішилась загадка гірських велосипедів – всі вони в лісі тому живуть, я за день їх декілька десятків бачив, всі такі кремезні дядьки за 35. А по дорогах асфальтових їхдять пачками велоспелисти-шосейники. Але все це вихідними, по буднях вони мімікрують під міських велосипедистів. Спорт цей вельми тут популярний, для кожної задачі свій байк. На базар чи до сусіда поїхати стоїть на вулиці під будинком іржавий сіті-байк. А на вихідних всі дістають шосейники з шаф і валять десятки кілометрів кудись по селах. Хтось сідає на маунтін байк і замішує грязюку.

Під кінець дня я поїхав розвідати старт дороги на Антверпен, куди планую поїхати наступними вихідними. Прямо від заводу Stella Artois починається канал, який іде 70 кілометрів до Атлантики, по дорозі зачіпаючи приміську смугу Антверпена. По його берегу йдуть дві дороги, наповнені велосипедистами всіх мастей – і старі пари, і спортсмени, і скаути, всі виїхали сьогодні на прогулянку. Адже цілий день сонячної і приємної погоди для цієї місцевості і в цю пору року майже диво. Якщо моя антверпенська авантюра відбудеться, обов’язково про це напишу наступними вихідними.